Живе лиш той, хто не живе для себе

          Скільки б не судилося страждати

          Все одно благословлю завжди

         День, коли мене родила мати

         Для життя, для щастя, для біди.

                                          Василь Симоненко

8 січня 1935 року  у родині Симоненків на світ з’явився маленький хлопчик Василько. За висловом  Петра Засенка «в його тихому імені Україна уже колихала своїх діток майбутньої волі й громом озивався незглибимий нурт народного гніву».

 Життя Симоненка було важким, трагічним і коротким, доля уділила  йому лише двадцять вісім років. Поет ішов по життю твердою ходою, яку  почав  із невеличкого полтавського села Біївці.

Дитинство поета - непросте. Шлях до школи був неблизьким: восени холодна грязюка хлюпала у дірявих чоботях, а взимку збивала з ніг немилосердна хуртовина. Але це не завадило йому закінчити школу із відзнакою. По закінченню школи  здав іспити та вступив до Київського університету ім. Т.Шевченка на факультет журналістики. Навчаючись в університеті він був обраний старостою літературної студії, та працював секретарем університетської багатотиражки.

Після навчання в університеті Василь Симоненко  розпочав свою журналістську діяльність у Черкаській обласній газеті «Черкаська правда», а з 1960 року обіймав посаду завідуючого  відділом пропаганди газети «Молодь Черкащани».

1962 рік ознаменувався для Василя Андрійовича, так би мовити, офіційним входженням у літературу -  вийшла в світ єдина прижиттєва  збірка «Тиша і грім», чим привернув увагу  до своєї поетичної творчості. Про нього почали говорити як про поета, хоча його вірші і раніше друкувалися в газетах.

І тут ні сліз, ні відчаю не треба,
І тут не треба страху і ниття –
Живе лиш той, хто не живе для себе,
Хто для других виборює життя.
1955 рік «Можливо, знову загримлять гармати» із збірки «Тиша і грім».

 Але, правда,  не всі його сатиричні, гостро сюжетні твори друкували столичні газети та журнали. Ім'я поета замовчувала офіційна літературна критика.

13 грудня 1963 року, пізно ввечері зупинилося молоде серце поета, що було переповнене людськими кривдами.

У 1964 році вийшла його посмертна збірка «Земне тяжіння». І знову багаторічне офіційне забуття поета. Лише у 1981 році з’явилася книга поезій  «Лебеді материнства».

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

Виростуть з тобою приспані тривоги

***

Можеш вибирати друзів і дружину,

Вибирати не можна тільки Батьківщину

Можна вибирати друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

«Лебеді материнства»

Після епохи застою, у 1995 році Василю Андрійовичу Симоненко присуджено Державну премію України ім..Т.Шевченка.

Щоб дізнатися  про донедавна забутого, вилученого з українського культурного процесу великого митця Василя Симоненка, щоб глибше розкрити багатство літературної спадщини представлено виставку – персоналію «Провісник волі», що дає змогу поглибити знання про поета, який у період хрущовської відлиги не продав свого таланту, не кривив душею, був людиною стійкою у своїх переконаннях, адже він – син свого часу, він був одним із шістдесятників. 

«Не піддавшись зарібку легкому

Я не прислужував ніколи і нікому»

«Поет» ,1956 рік.

Василь Андрійович  виконав важливу місію в житті, яка полягала у тому, щоб  пробудити  у співвітчизників національну самосвідомость, почуття гордості за свій народ, за свою Батьківщину.

Поетичні твори  В.Симоненка і тепер хвилюють, зацікавлюють, спонукають до роздумів про життя в цьому химерному та жорстокому світі.

Можна жить, а можна існувати,

Можна думать – можна повторять.

Та не можуть душу зігрівати

Ті, хто не палають, не горять!

 ***

Люди всі по-своєму уперті:

Народившись, помирає кожна,

А живуть століття після смерті

Ті, що роблять те, чого «не можна». 

В.Симоненко «Можна»