Душа у дзеркалі слова

Доброго дня! І знову ми запрошуємо вас, шановні чомусики та читайлики, завітати до рубрики "Світанок творчості", на зустріч з поезією, наповненою теплом та щирістю.  Сьогодні Анастасія Бакало на ваш розсуд пропонує ліричну поезію. Лірика Насті не може не залишити  у ваших душах слід, тому що пише вона від щирого серця.

Порыв  

Кого люблю я – не пойму,

Да и люблю ли я – не знаю.

Не сплю я ночью, днём – молчу,

Хочу обнять кого – скрываю.

Река иллюзий, снов моих!

Мне не даёшь отдохновенья.

Вчера, казалось, Богу их

Смогу вернуть без сожаленья.

Но нет; привычны сны мои,

И, хоть в тумане белом,

Я вижу призрачные дни,

Я чувствую их телом.

Кому, скажи, открыться мне?

И холод на душе…

Боюсь, что даже и тебе

Не излечить уже

Души влюблённой; между строк

Я сердце положу:

Пускай лежит (летит пусть рок),

Пусть спит… Я не дышу.

Мой воздух стал холоден мне,

Все замерли слова;

Блуждаю взглядом я в окне,

А в сердце – тишина.

Молчу теперь без осознанья,

Где – сон, а где – мечта,

Где рай, где смысл, где желанье,

Где рай, где ад, где – пустота.

Моей душе без промедленья

Назначен будет час.

Дрожу, скрывая побужденья

От собственных же глаз.

Моя мечта хранит секреты

И сердце прячет чудеса…

Зачем, скажи, земля поэту,

Когда он видит небеса?

Позови меня

Когда рассеется туман небытия

И солнце пустит луч сквозь темноту, 

Ты вспомни обязательно меня… 

К тебе тогда во снах твоих приду.

Когда, быть может, ты надежду потеряешь, 

Когда все отвернутся от тебя, 

Когда захочешь плакать, и не знаешь, 

Кого позвать – ты позови меня.

Я буду рядом каждую минуту… 

Я буду плакать и смеяться лишь с тобой. 

Ведь нужно верить, нужно доверять кому-то. 

И с кем-то нужно поделиться теплотой.

Услышу я твоё сердцебиенье 

И взмах ресниц, почти незримый, уловлю. 

Скажу тебе: “Ты принимай всё со смиреньем…” 

Но не скажу, как я тебя люблю.

Казка 

Я плачу не так, як раніше.

Я плачу неначе без сліз.

Що ранить?.. Я хочу світліше…

А Сонце сумне ти приніс.

Слів пісню знайти намагаюсь,

Та пісні, здається, нема.

Неначе і слів не зосталось,

Неначе втекли ці слова.

Якесь навкруги божевілля;

Тебе я так хочу знайти!

Навіщо мене до свавілля

У віршах примушуєш ти?

У небі, вночі, безпорадна

Ця Зірка, як Сонця нема!

Самотня, над небом не владна…

Одна серед ночі, одна.

І де ж ти, під небом єдиним,

Як Сонце, зійдеш вдалині?

Якій шлях освітиш людині?

Яку кинеш долю мені?

Замало небесного квіту?

Та ось же він, сяє в тобі.

Замало уже всього світу…

Твій Місяць потоне в журбі.

Його бережеш, наче око,

В туман загортаєш сідий.

Дивись, не розбий ненароком

Свій Місяць, такий дорогий.

Неначе ті скалочки в сині

Небесній, плинуть в далечінь…

Я слухаю казки пташині, -

Їх Місяць шепоче вночі.

Так тихо, що майже не чути,

Так схоже на наші пісні…

Так гарно – не можна забути.

Так добре – пливти уві сні.

12.11.2012